Дайте дитинству бути!

Все частіше на консультаціях можна зустріти дітей, які ведуть своїх батьків до психолога. І ми чуємо фрази: “А ви мамі скажете?”, “Нехай мама це почує”, “Розкажіть мамі, як треба правильно” і тому подібні реалії сучасності. Це схоже на щось дивне – ніби дорослий не справляється, а дитина йому постійно намагається допомагати: жити, робити вибір, приймати відповідальність, реалізовувати мрії та багато іншого.

Або ще один популярний варіант, назвемо його “фахівець уже в дитинстві”. Дитина з 8 років готується стати професіоналом своєї справи. Я вже бачила історії, що другокласник ходить до вчителя з програмування і має трьох вчителів вузької спеціалізації. А коли його питаєш «що ти любиш робити?», він каже: «Танцювати чи…».

Чи потрібно це встигнути все ще в дитинстві? Не знаю, гадаю, час покаже. Водночас часто складається враження, що за спільною суєтою та поспіхом життя ми не помічаємо, як крадемо дитинство у дітей. Раніше абсолютно безтурботний період стає дуже складним та відповідальним. Часто від страху щось пропустити батьки перестрахують себе буквально всім. І цей страх поселяється у різних психологічних формах та проявах у дітей.

І ось приходить чудова дитина до психолога: з логоневрозом від постійного страху сказати щось неправильне чи не те; судомним синдромом від постійного страху запізнитися чи не встигнути, з хронічними запальними захворюваннями від прихованої агресії він, що може отримати позитивного схвалення від близьких. Не продовжуватиму список хвороб, оскільки справа не в ньому. А в тому, що у дитини не залишилося місця пізнавати світ і себе, відчувати і дихати вільною бездіяльністю, просто гуляти і думати, грати і пустувати, бігати і балуватися, радіти і сміятися.

Все більше можна зустріти дітей, які втомилися від життя вже у 10 років. Засмиканих з гуртків і репетиторів, що живуть у ще більш жорстких рамках, ніж дорослі, які сплять у машинах дорогою додому і постійно зайняті важливим.

Це, мабуть, данина часу. Можливо так і правильно. Але чому стільки хворих дітей, де хвороби тіла – відображення болю душі? І ось від цього боляче!

– боляче, коли у дитини немає позитивних спогадів спільних ігор з батьками;

– боляче, коли на бажання дитини звертають увагу, тільки коли вона хвора;

– боляче, коли у дитини немає часу просто помалювати для душі, а не для шкільних проектів;

– боляче, коли дитина роками ходить на секцію, на якій йому погано, і боїться сказати про це;

– Боляче, коли дитину змушують робити вибір, для якого вона ще за віком не готова, тільки щоб зняти з себе відповідальність;

– Боляче, коли дитина не знає дитячих пісень та казок, ігор та інших.

Може спробуємо в дитинстві вчити не навичкам, а якостям особистості, які будуть набагато кориснішими, ніж на той час уже застарілі знання, адже життя дуже швидко змінюється. Спробуємо збирати з дітьми враження, а не нікому не потрібні факти, тому що всі факти та події у нас вже у кожного в телефоні. Розвивати не механічне запам’ятовування, а уяву і креативність, що точно буде цінуватися. А ще здатність цінувати свої ідеї та роздуми, привчаючи досліджувати життя. І давати куштувати і помилятися, як би батькам не було страшно та невпевнено.

Це просто роздуми після низки консультацій, які дуже явно показують, що в нас щось не так з дитинством наших дітей.

Вікторія Назаревич 2019 ©