
Земля – символ плідності, радості.
У давніх слов’ян Земля мати була тотемом. Її вважали живою, священною. Збереглося це у приказках: «Навесні гріх землю бити – вона вагітна», «Гріх землю бити – вона ваша мати…», «Земля-годувальниця».
У народів Алтаю вважалося, що Земля-мати породжує Дерево-мати, даючи йому насіння, бо, своєю чергою, дає життя сім’ї, людині.
Пізніше Земля набула хтонічного значення як протилежність небу, стала символом могили: «З землі вийшла людина, в землю і повернеться…» «Розлука ти, розлука, / Чужа сторона, / Ніхто не приголубить, / Лише мати сиру земля…», – співається у пісні. Земля тут розуміється як будинок, який завжди рідний для людини. Вона сприймалася також як батьків, що має право на батьківський суд і на праведне покарання грішних. Казали: Як його земля носить?
Сили землі магічні. Відьми катаються землею для того, щоб зарядитися енергією.
Цілуванням землі скріплювали клятви. Є землю – символ покірності та щирості. На згадку про відвідування святого місця і як символ перенесення його з собою брали жменю землі. Жменю землі ділянки рідного дому возили із собою, її кидали на труну першою.
Із землею пов’язані всі землеробські обряди. Відомі свята першої борозни, яку мав робити найшановніша людина в селі, а в державі – цар… Для рясного врожаю шаман чи цар мав запліднити землю. Земля сприймалася як жіночий початок, пасивний.
У морській символіці берег, земля – це тимчасовий притулок, ворожа стихія, місце відпочинку, отримання необхідних запасів.
У племені маорі земля уявлялася низовинною природою і порівнювалася, ототожнювалася з жінкою.
Один із першоелементів, планета, місце спокою.
У китайських уявленнях про устрій світу Земля представлялася квадратною, небо — круглим.