Голос тіла в арттерапії травми

Що ти викреслюєш із себе, коли малюєш себе? Голос тіла в арттерапії травми

У роботі з глибокою травмою через мистецтво часто з’являються образи, які пронизують своєю відсутністю, вражають своєю незавершеністю: людина зображує себе без рук, без очей, без рота. На перший погляд, це може здаватися дивним стилем, випадковою технічною “помилкою” або просто спрощеним начерком. Але в тонкій тканині арттерапевтичної практики ми знаємо: відсутнє промовляє гучніше за присутнє.

Це не просто малюнок на папері. Це – глибоко закодований символ втраченого досвіду, фрагмент внутрішнього світу, який травма розколола на частини, які не завжди знаходять вихід у словах.

1. Без рук — «Я безсилий діяти у своєму світі»

Руки – це не лише інструмент для фізичної дії. Вони символізують нашу здатність до контакту, до встановлення меж, до самозахисту, до творчості та впливу на навколишню реальність. Їх відсутність у малюнку часто є потужним відображенням втрати суб’єктності, відчуття безпорадності перед травматичною подією або наслідком пережитого насильства, де будь-яка ініціатива могла бути покарана.

Це відгукується на дослідження Levine (1997) про тілесне переживання травми та van der Kolk (2014) щодо впливу травми на відчуття власного тіла та контролю.

У контексті війни: Для цивільних це може відображати паралізуючий страх, неможливість захистити себе чи близьких перед обличчям агресії. Для військових – відчуття втрати побратимів, неможливість запобігти трагедії або ж переживання власної фізичної неспроможності внаслідок поранення.

2. Без очей — «Я відвертаюся від жаху, щоб вижити»

Очі – це вікна не лише у зовнішній світ, але й у нашу внутрішню свідомість, у здатність до саморефлексії та розуміння. Їх відсутність часто сигналізує про дисоціацію – психологічний механізм відсторонення від нестерпного досвіду. Це може бути уникнення зорового контакту з травматичними спогадами, небажання бачити біль і руйнування навколо, або навіть втрата внутрішнього “бачення” себе, своєї цінності.

Це явище глибоко досліджується Ogden et al. (2006) у контексті сенсомоторної психотерапії травми та Porges (2011) у теорії полівагальної системи, яка пояснює реакції на загрозу, включаючи відключення сенсорного сприйняття.

У контексті війни: Цивільні можуть малювати себе без очей, переживаючи травму свідка, намагаючись відгородитися від жахів війни, які вони бачили. Військові – як спосіб впоратися з посттравматичними флешбеками, з образами насильства, які переслідують.

3. Без рота — «Мій голос – це небезпека для мене та інших»

Рот – це не лише орган мовлення та комунікації, але й символ нашого права бути почутими, висловлювати свої потреби, біль, радість, гнів. Відсутність рота в малюнку часто символізує пригнічення самовираження, страх покарання за озвучення істини, пережитий емоційний або вербальний аб’юз, де слова могли мати руйнівні наслідки. Це резонує з дослідженнями Malchiodi (2020) про використання мистецтва в роботі з травмою та юнгіанською концепцією тіні (Jung, 1964), де невисловлені частини себе можуть бути витіснені.

У контексті війни: Для цивільних це може бути страх говорити про пережите насильство, про втрати, про свій біль через загрозу з боку окупантів або через внутрішній страх бути незрозумілим. Для військових – неможливість поділитися своїм травматичним досвідом через суспільні очікування, страх стигматизації або небажання завдавати болю близьким.

Чому ці безмовні образи є ключем для терапевта?

Ці символічні відсутності – не просто художні образи. Вони є візуальною репрезентацією пошкодженої структури внутрішнього Я, сформованої під впливом травматичного досвіду. Арттерапія надає унікальну можливість обійти вербальні захисти та отримати доступ до цих глибоких, часто довербальних переживань, і набути силу змінити.

Через творчий процес клієнт може побачити себе ззовні, об’єктивувати свій внутрішній стан і – поступово, у власному темпі – досліджувати можливість повернення втраченого:

Руки: Шлях до відновлення відчуття власної сили та здатності діяти у світі.
Очі: Дозвіл знову бачити – як зовнішній світ, так і власну внутрішню реальність, інтегруючи травматичний досвід.
Рот: Повернення голосу, права бути почутим, висловлювати свої почуття та потреби.
Як влучно зазначила McNiff (1992): “Art is not just expression. It is integration.” Мистецтво стає мостом до зцілення, допомагаючи інтегрувати розколоті частини Я.

Особливий контекст війни: між символом і реальною втратою

Коли ми працюємо з людьми, які пережили війну – військовими, цивільними, пораненими, родинами загиблих – і бачимо в їхніх малюнках відсутні частини тіла, наша інтерпретація самому собі, має бути надзвичайно обережною та контекстуально точною.

Відсутність як відображення фізичної втрати: У цих випадках малюнок може бути не символом, а прямою візуалізацією реальної ампутації або фізичної травми. Це може бути спробою:

Інтегрувати нову тілесну реальність, прийняти зміни. Побачити себе цілісно, навіть з фізичними змінами.
Створити нову “карту тіла”, яка враховує втрату. Це – важливий акт психічного визнання, без якого може виникнути феномен “фантомного тіла” або інші психосоматичні прояви. Інтерпретація тут зміщується з “втраченої дії” на “пошук нової цілісності після тілесного ушкодження”.
Наприклад: Військовий, який втратив руку в бою, може намалювати себе без руки, не як символ безпорадності, а як констатацію факту та початок прийняття свого нового образу тіла.

Відсутність як емоційна ампутація (у цивільних без фізичних втрат): Тут відсутні частини тіла стають метафорою глибоких емоційних ран, пережитого:

Відчуття втрати сили та контролю (“немає рук – я нічого не міг/могла зробити, щоб зупинити це”).
Травма свідка (“немає очей – я більше не хочу бачити жах, який мені довелося спостерігати”).

Психологічне замовчування (“немає рота – я не можу говорити про те, що сталося, це занадто боляче або небезпечно”). Ці образи є відображенням замороження, дисоціації, стратегій психічного виживання в екстремальних умовах.
Наприклад: Жінка, яка пережила окупацію, може намалювати себе без рота, символізуючи страх говорити про насильство, свідком якого вона була, або про свій власний травматичний досвід.

Свідомий вибір “відсутності” у військових малюнках: Іноді це може бути не лише про травму, а й про свідомий вибір себе “без частини” як потужний символ втрати побратимів, як знак протесту проти війни, як спосіб меморіалізації пережитого або як вираження власної гідності, незважаючи на фізичні чи емоційні рани.

Наприклад: Військовий може навмисно не домалювати собі руку, символізуючи втрачених товаришів або власну “втрачену частину” себе на війні, але при цьому зображувати решту тіла сильною та стійкою, підкреслюючи свою незламність.

Як ми можемо працювати з цими глибокими образами?

Ніколи не нав’язуйте свою інтерпретацію та розуміння.
Перше і головне – запитайте клієнта: “Що це для тебе?
Що ти відчуваєш, дивлячись на цей малюнок?”

Уточніть контекст: “Це відображення того, як ти себе відчуваєш зараз, чи це частина історії твого пережитого досвіду?”

Дослідіть відчуття в тілі: “Як ти відчуваєш те місце, де немає руки/ока/рота на малюнку? Чи є якісь тілесні відчуття, пов’язані з цим?”

Запропонуйте можливості, але не нав’язуйте їх:
“Що б тобі хотілося зробити з цим місцем?
Додати щось?
Змінити?
Залишити як є?”

Не “дорісовуйте” за клієнта, не поспішайте, не пояснюйте образ.
Поважайте його право на той образ, який виник. Можливо, він ще не готовий “повернути” втрачене.

Зосередьтеся на ресурсах: “Що залишається на цьому малюнку? Що є неушкодженим? На що ти можеш спертися?” Робота з наявними ресурсами є ключем до відновлення.

На завершення, знову згадаю мудрість Cathy Malchiodi (адаптовану до нашого контексту): “Після війни тіло теж говорить. Але його мова не завжди є мовою болю. Іноді – це мова пам’яті, мова свідчення, мова незламності.”

Ось першоджерела вивчення цієї теми, кому цікаво детально почитати.

1. van der Kolk, B. A. (2014). The body keeps the score: Brain, mind, and body in the healing of trauma. Viking.
2. Levine, P. A. (1997). Waking the tiger: Healing trauma. North Atlantic Books.
3. Ogden, P., Minton, K., & Pain, C. (2006). Trauma and the body: A sensorimotor approach to psychotherapy. W. W. Norton & Company.
4. Malchiodi, C. A. (2020). Trauma and expressive arts therapy: Brain, body, and imagination in the healing process. The Guilford Press.
5.Jung, C. G. (1964). Man and his symbols. Dell.
6. Porges, S. W. (2011). The polyvagal theory: Neurophysiological foundations of emotions, attachment, communication, and self-regulation. W. W. Norton & Company.
7. McNiff, S. (1992). Art as medicine: Creating a therapy of the imagination. Shambhala Publications.

Запрошую візуальних арттерапевтів дослідити цю тему емпіричним шляхом, щоб впевнено говорити про нашу реальність прояву візуального характеру травми війни в малюнках.

Вікторія Назаревич
Nazarevich ART