Згадка про клубочки, що допомагали дітям 

 

Війна зібрала нас у крапку, щоб з нової, досить болючої літери крокувати шляхом втрат та розпачу, змін та постійного сприйняття неможливого, оплакування минулого та здобування нового досвіду. 

Так, перед дитячими психологами постало питання, які методи рефлексивної арттерапії запропонувати дітям у бомбосховищах під час тривог та холодної зими 2022 року. Коли ми не мали жодного уявлення, як бути далі, і чи буде це «далі» взагалі, але, звісно, ​​дітям треба було давати надію. 

І більш ніж за рік я хочу згадати досвід наших клубочків, які ми мотали зі старих світрів. Психолог їх розпускала у бомбосховищах і давала дітям під час тривог у Миколаєві. Або діти, які сиділи у підвалах школи на Київщині, майже 3 тижні не виходячи на свіжий повітря, змотували собі цілі клубочкові грона з ниток, які психолог вишукувала по хатах друзів і між ударами намагалася принести для роботи. Чи я під час тривог намотувала клубочки психологам волонтерських центрів, щоб відправити чергову посилку з тим, що змогли знайти у більш-менш безпечному місті Рівному.
Ми мотали… мотали з малими та дорослими… зі старого та нового… і вдень, і вночі.
Як казала одна дівчина: «Я мотаю цю нитку, ніби свої сльози, які вже не можу плакати, бо не маю сил». Пишу це, щоб не забути. 

Чи то засіб, чи то прийом в арттерапії, ми ще будемо досліджувати, дискутувати з колегами, шукати правильну методологію, бо то шлях науки. Але точно треба сказати вже зараз: «Наші клубочки силі, сміливості, витримки, радості, віри, відновлення нам тоді були дуже помічні». 

Вони були маленькі і великі, одного кольору і в поєднанні з різних ниток, яким присвоювалося певне значення чи емоційне навантаження – і легшало. 

Їх носили на тілі та одязі, і вони ставали справді символічним об’єктом прив’язаності до самої життя. Щось первинне, неусвідомлене було в цьому, про нас і пуповину життя, яка тримала нашу свідомість у конструкті реальності, включалися механізми самозбереження.
Така стереотипна дія вимотування ніби закачувала нас у опасностях та жахіттях війни, була символічною згадкою про дію, яка свідомо була вчинена, як акт вмотивованого вибору щось зробити для змін, коли реально змінити не було можливості. Ми це робили символічно. 

Згадую, як по 9–12 клубочків намотували наші діти, надаючи кожному особливе значення для виживання, а потім давали близьким як частинку віри, що впоралися з тривогами та зробили цей символічний міні-артпредмет, надаючи йому силу виживання.
Це варто пам’ятати та тримати в арсеналі кризового психолога разом із диханням та тілесними вправами. 

А які казки писали діти про ці клубочки, яких дивних значень їм було надано, щоби витримати неможливе. Тож це вже наше історичне минуле інтегративної кризової арттерапії. 

Згадали, колеги?
@Вікторія Назаревич