Техніки фототерапії: використання інтеракцій із фотографіями для покращення життя людей

Протягом останніх десятиліть склалося кілька технік арт-терапії, що ґрунтуються на унікальних особливостях мистецтва як символічної мови, що виражає те, що неможливо висловити словами. Подібні допоміжні засоби сприяли вдосконаленню процесу вербальної терапії, яка тривалий час була єдино можливим підходом. У той же час фотографія як найбільш звичний і потужний (в плані емоційного впливу) художній засіб став використовуватися як природний допоміжний терапевтичний інструмент не тільки арт-терапевти (які часто поєднують у своїй практиці та тренінгових програмах два типи медіа-засобів). На фотографію звернули увагу й інші терапевти, які зазвичай не вдаються до використання арт-об’єктів у роботі.
Іноді арт-об’єкти використовуються в процесі консультування (Art Therapy = арт-терапія), коли терапевт самостійно вибирає певні виразні засоби мистецтва, знаючи, який з них є найбільш адекватним у ситуації роботи з людиною. В інших випадках саме мистецтво стає терапевтичним процесом (Therapeutic Art = терапевтичне мистецтво). На жаль, терміном «арт-терапія» часто називають обидва види практики (навіть у навчальній програмі для арт-терапевтів), тому не дивно, що люди іноді плутаються, коли їм говорять про арт-терапію, а насправді застосовують методики терапевтичного мистецтва. Незалежно від їх відмінностей обидва підходи ґрунтуються на концепції, згідно з якою природна мова несвідомого кодується не так словами, як візуально-символічними репрезентаціями досвіду. Методики арт-терапії та терапевтичного мистецтва базуються на точці зору, відповідно до якої художня творчість дозволяє почуттям набути форми, і, таким чином, розвивати справді кореляційну, метафорично-символічну мову, що встановлює природний зв’язок із несвідомими процесами.
Вивчаючи сферу арт-терапії, я вважала за необхідне концептуалізувати різні її форми не як протилежності, а як континуум між двома полюсами (мистецтва під час терапії з одного боку, та мистецтва як терапії з іншого), в рамках якого можуть існувати всі терапевтичні практики, які використовують арт-об’єкти. Аналог, що розглядається в наступному розділі, – це континуум між полюсами “фототерапії” (фотографії в процесі терапії) та “терапевтичної фотографії” (фотографії як терапії).
Важливо розуміти, що арт-терапія не враховує естетичну цінність творчості клієнтів; успіх фототерапевтичних методів полягає у застосуванні фотографії скоріше як засобу комунікації, ніж витвори мистецтва. Важливо враховувати і те, що в терапевтичних цілях не так важливо те, наскільки візуально привабливі фотографії (як і малюнки клієнтів): естетичний компонент фотографії абсолютно не відіграє ролі, коли знімки використовуються як інструменти терапевтичної допомоги. Навчаючись технік фототерапії, терапевти, які мають досвід художньої фотозйомки, відчувають труднощі, пов’язані з переглядом своїх переконань про параметри оцінки фотографії або критерії інтерпретації.
Більшість програм арт-терапії вимагають попереднього надання учасником тренінгу портфоліо робіт як підтвердження навичок та компетенції в одному чи кількох видах мистецтва. Навпаки, тренінги фототерапії передбачають лише те, що терапевт і клієнт просто знають, що таке фотографія, що робить камера, і що учасники отримали навички консультування, перш ніж вивчати використання конкретних допоміжних технік у терапевтичній практиці. Це одна з цілого ряду суттєвих відмінностей між фото- та арт-терапією, оскільки техніки фототерапії можуть успішно (і компетентно) викладатися та використовуватися різними фахівцями у сфері лікування психічного здоров’я, включаючи тих, хто не здобув спеціальної арт-терапевтичної освіти.
Незважаючи на те, що для участі в тренінгу клієнти арт-терапевтів не повинні володіти художнім талантом, багато хто, на мій досвід, проте, приходить з усвідомленням «обмеженості своїх художніх здібностей» (яке зазвичай є наслідком невдалих спроб зайнятися мистецтвом у юності) . Фотографія ж є звичним і відносно «простим в експлуатації» видом творчості, в якій більшість клієнтів вже мають успіхи. Зазвичай клієнти показують свої знімки терапевту, знаючи вже з досвіду, що для їх створення не потрібно спеціальних художніх навичок (тобто вони згодні з тим, що це просто знімки, а не художні фотографії). Іноді клієнти запитують про ці фотографії.
Оскільки майже всі фотографують або зберігають особисті знімки, що мають особливе значення, то прохання принести свої фотографії або зробити нові в процесі терапії (при цьому естетична цінність знімка не має значення) часто сприймається легко і навіть із задоволенням, адже обмін фотографіями та їх обговорення – це нормальна соціальна практика. Фототерапія розглядає фотографію як комунікацію, тому ні клієнт, ні терапевт не зобов’язані мати досвід у фотографії, розбиратися в камерах та мистецтві фотографії для того, щоб використовувати дані техніки. Ні клієнт, ні терапевт не відчувають недостатності своїх навичок (навіть якщо це справді так). Доки обидва знають, що таке знімок і що він є, застосування технік буде ефективним.
Як згадувалося раніше, фототерапія є системою взаємопов’язаних технік, які застосовуються в будь-якій з терапевтичних практик, спірним представляється питання, чи є терапією процес художньої творчості, що навіть здійснюється разом з терапевтом.
Більш докладно про особливості фототерапії і арт-терапії (або терапевтичної фотографії) незалежно від теоретичної бази терапевта або робочої методики, що віддається їм. Однак, на мою думку, вона більшою мірою ґрунтується на екзистенційній теорії та феноменології, включаючи додаткові компоненти системного, конструктивістського, наративного, гештальту, юнгіанського та інших терапевтичних підходів. Тим не менш, вона може також ефективно використовуватися і тими, хто дотримується психодинамічної або інших альтернативних моделей терапевтичної теорії. Отже, фототерапія не ґрунтується на певній моделі і не є незалежною теорією; швидше, це система технік (інструментів) активації теоретичних знань про те, як допомагати людям.
Можливо, найбільшим розчаруванням для любителів фіксованих визначень буде те, що фототерапія одночасно є і не є арт-терапією. Фототерапія та арт-терапія різні, але вони не виключають один одного і невіддільні один від одного. Скоріше вони повністю взаємопов’язані, доповнюють один одного, проте відрізняються «продуктом» і процесом, оскільки використовують різні медіа-типи. Обидва види терапії надають візуальну форму почуттям, роблять видимим невидиме, що визначається як «виклик несвідомого» [Spence, 1986]. Д. Краус [Krauss, 1983] дуже красномовно порівнює та протиставляє арт-терапію та фототерапію. І, оскільки їх глибше вивчення входить у завдання цієї статті, нижче, у моєму короткому описі подібностей і відмінностей даних практик, наводяться кілька цитат із робіт Краусса2.
Як згадувалося раніше, безпосередньо взаємодіючи з несвідомим, візуальні символи дозволяють природним чином долати вербальні фільтри (а також пов’язані з ними пояснення, виправдання та аналогічні захисні реакції), які автоматично обмежують прямий зв’язок із сильними почуттями, думками та спогадами клієнтів. І в фототерапії, і в арт-терапії подібні символічні комунікації виникають безпосередньо з несвідомого клієнта, будучи лише одним із багатьох рівнів можливих значень; у свою чергу, кваліфікований терапевт повинен допомогти клієнту у вивченні цих значень.
Є думка, що арт-терапія також не є теоретичною системою, а лише набором арт-технік, що використовуються в терапії і базуються на будь-якій теорії, якою дотримується терапевт. Однак цей предмет нерозв’язної полеміки не є основним у цій статті.
2 Читачі, знайомі зі статтею Розі Мартін у книзі Сиозан Хоган «Феміністські підходи в арт-терапії» (1997). -можуть здивуватися, чому багато частин цього розділу я наводжу як текст мого авторства та авторства Девіда Крауса. Однак, насправді це ми написали цей текст (у той час, як з’ясувалося, що Мартін навмисно видала наш текст за свій). Подробиці (а також «Сповіщення про внесення виправлень» видавця) можна знайти за адресою: www.phototherapy-centre.com/plagiarizedhtm .
Згідно з Краусом:
Обидва типи терапії є проекціями, символічними репрезентаціями реальності. В результаті нашої соціалізації використання камери лише робить цю проекцію видимою, більш точною та реальною, ніж інші образотворчі репрезентації. Однак обидва типи – лише символічні припущення про реальність. Обидва процеси дають клієнтам можливість за допомогою зображень творити, переживати досвід і користуватися вивченням символів, що дозволяє пізнати себе в даний момент [Krauss, 1983. Р. 53].
Більше того, хоч і арт-терапія, і фототерапія використовують методику проектування зображень, очевидно, що вони роблять це по-різному. В арт-терапії внутрішні тривоги клієнта вивільняються з підсвідомого у процесі спонтанного малювання. Зовнішні стимули, світло чи зміст не важливі тоді, коли клієнт малює образи. Наприклад, клієнт може намалювати будинок, якого немає у кімнаті, де він малює. Фотографії, навпаки, знімають там, де має місце «фізичний зміст» (у символічній чи спеціально організованій формах). Так, змістом фотознімка, на якому зображено будинок, буде фізична репрезентація самої будівлі.
Оскільки арт-терапія перебуває під впливом внутрішніх об’єктів, наділених у зовнішню форму, а фототерапія – під впливом інтерналізованих зовнішніх об’єктів, очевидно, що ці терапевтичні техніки працюють із різними аспектами особистісного символізму [Krauss, 1983. Р. 53].
Існують інші відмінності між даними сферами; наприклад, люди часто розглядають витвір мистецтва, підсвідомо відчуваючи, що він висловлює особисту позицію автора, оскільки авторство зазвичай нерозривно пов’язане зі значенням твору. Знімок автоматично сприймається як фактичне зображення, яке може відтворити будь-яка людина з камерою. Тому, розглядаючи явище, зображене на чиєїсь фотографії, люди підсвідомо вважають, що на фото зображені ті об’єкти, які вони самі могли б побачити і сфотографувати, опинившись на місці фотографа. Таким чином, роздуми про цілі, потреби, почуття або надії творця фотографії можуть стати терапевтичним дослідженням, яке неможливе в рамках художньої творчості. Оскільки творця фотографії можна легко «відокремити» від самого зображення, техніки фототерапії найчастіше використовують арт-об’єкти (фотографії), не створені клієнтом, що не є типовим для арт-терапії.
Далі Краус підкреслює особливу цінність документальності знімків, що формує особисті історії клієнтів: «Особисті та сімейні фотографії… це щедре джерело проективних та фізичних даних, які неможливо отримати іншим шляхом. Вони є джерелом біографічної інформації про відносини клієнта зі світом поза процесом терапії» [ibid], включаючи інформацію про членів сім’ї та їх взаємовідносини, зафіксовану не за допомогою слів, а за допомогою камери.
Однією з найважливіших переваг використання фотографій у терапії на додаток до особистого художнього самовираження (див. приклад такого поєднання на Іл. 1) є те, що клієнти можуть побачити себе так, як це неможливо без використання камери. Вони можуть побачити себе з боку (не в дзеркальному відображенні), у незвичних для них ракурсах (наприклад, у профіль або зі спини, уві сні або в русі тощо), серед інших людей, наприклад, у сім’ї, з друзями або колегами. Зробити це об’єктивно за допомогою малюнків досить складно. Оскільки фотографічні репрезентації фіксуються в часі та просторі «об’єктивним» механічним пристроєм, клієнти вважають, що подібні знімки є «правдивішими», ніж суб’єктивно намальовані портрети.
Почуття та спогади неможливо передати словами, вони існують незалежно від того, чи помічають їх і чи вірять у них. Коли люди «зупиняють» потік почуттів та спогадів з метою описати чи пояснити їх, це автоматично спотворює все те, що було пережито чи побачено. Це пояснює, чому невербальні сенсорно-орієнтовані терапії (особливо фототерапія або арт-терапія, або, що краще, їхнє поєднання) є найбільш адекватними підходами у роботі з переважно візуальною, метафоричною мовою несвідомої.

Моя позиція щодо місця фототерапевтичних практик в арт-терапії заснована на усвідомленні того, що встановлення зв’язку зі сферою почуттів неможливе при зверненні лише до галузі розуму (і думки), оскільки пам’ять – це не тільки частина свідомості, а й «частина» ті¬ ла (і серця). Я вважаю, що клієнти повинні переживати одночасно пізнавальний та емоційний досвід при усвідомленні ролі подій минулого, спогадів, думок та почуттів з метою зрозуміти, наскільки минуле впливає на їхнє сьогодення. Їх розум і серце, інтуїція та усвідомлене пізнавальне реконструювання необхідні для збереження доступності нової інформації, необхідної для подальшого використання в процесі терапії та лікування. Інтуїція та катарсис необхідні, проте, на мою думку, для ефективної терапії цього недостатньо. Якщо дані форми досвіду не структуровано в когнітивні моделі з метою додаткової «обробки», а також подальшого розгляду та реінтеграції з емоційними подіями, то вони незабаром повернуться на рівень підсвідомості, а інформація, що надається, стане недоступною.

Для мене це ілюструє одну з ключових відмінностей між арт-терапією та терапевтичним мистецтвом (між фототерапією до терапевтичної фотографії): арт-терапія (мистецтво в терапії) зачіпає в людині те, що недоступне терапевтичному мистецтву (мистецтві як терапії). Терапевтична фотографія і не повинна цього робити, оскільки це небезпечно з етичної точки зору, без «підстраховки» професіонала, який знає як працювати з сильними емоціями, що несподівано виникають у випадках, коли фотографії викликають яскраві почуття і спогади.
Проте цілком можна переплутати терапію з самодопомогою. Навіть терапевти іноді роблять цю помилку, і вона значно суттєвіша, ніж це може здаватися.
Дехто вважає, що якщо комусь стає краще через заняття творчістю, значить здійснюється терапія. Але це не так. Терапія привносить внутрішні зміни, у той час як творчість, що покращує настрій, може зняти напругу, що є лише малою часткою терапевтичного процесу – незалежно від теоретичних уявлень1.
Інший арт-терапевт зазначає, що спільна творчість не є терапевтичним процесом, навіть у випадку, якщо терапевт бере в цьому участь:
Творчий досвід вкрай інформативний, він може змінити життя тощо, і, при цьому, здатний до трансформації, як якісний освітній процес, однак це не «терапія»… Коли художники пропонують мистецтво як спосіб лікування або досягнення особистісного зростання, акцент робиться на створенні твору, який і є основним очікуваним результатом…2
Таким же чином, «справжня» фототерапія передбачає, що клієнти повинні не тільки брати участь у процесі інтеракції її знімками, але також усвідомлено дослідити і відтворювати загальну картину переживань, викликаних знімками, під активним керівництвом кваліфікованого терапевта – так,

1 Майра Левік, особисте електронне листування, 2 вересня 2001 року.

2 Керол Ларк, повідомлення в Інтернет-групі Американської асоціації арт-терапії
щоб ця інформація сприяла кращому розумінню, залишаючись доступною для подальших усвідомлених спогадів.
Тому для мене ефективна та всебічна фототерапія розташовується в діапазоні практик ближче до полюса “мистецтво під час терапії”, ніж до полюса “мистецтво як терапія”. Це не означає, що заняття фотографією саме по собі не має терапевтичних властивостей – зрозуміло, має. Просто для мене «терапевтичної фотографії» (що розглядається у наступному розділі) недостатньо. Для процесу терапії необхідний кваліфікований фахівець, який веде клієнта і допомагає йому перевести свої відкриття також на когнітивний рівень, щоб результати можна було використовувати у подальшому терапевтичному процесі.
джерело: Вайзер Дж. Техніки фототерапії: використання інтеракцій з фотографіями поліпшення життя людей // Візуальна антропологія: налаштування оптики / Під ред. е. Ярський-Смирновий, П. Романова. М: Варіант, ЦСПГИ, 2009. С. 64-108

 

Підпишіться на розсилку

Тільки найкращі пропозиції, цікаві новини компанії, корисні нововведення та ніякого спаму!

0
    0
    Кошик
    Кошик порожній