Дзвіночки
Автор Вікторія Назаревич
Бабуся мирно слухала співи птахів біля вікна і вдихала ще слабкий запах весни. Тут, мов легкий вітерець, до неї підбігла внучка.
І, як завжди, з широко відкритими вічками та питанням:
– Бабусь, скажи, а що це, коли ти бачиш того, кому боляче, або того, кому важко, – і стає сумно, і всередині немов дзвенять дзвіночки.
– Це називають співчуття, а дзвіночки – це Душа.
— Навіщо нам це треба, адже іноді вони так дзвенять, що хочеться плакати від чужого болю чи жалю.
– Це Малятко, щоб ми пам’ятали, що ми Люди. І знали, що ми маємо Душу. Її ж не видно! І уяви: коли кожен чутиме свої дзвіночки і допомагатиме іншому – то суму буде менше. А ти знаєш, який великий секрет у цих дзвіночків? – майже пошепки сказала Бабуся.
– Який? Скажи, прошу, – просила Малятко.
– Коли ти почуєш перший дзвін Душі і допоможеш чи зробиш людині добро, усередині починають дзвеніти зовсім інші дзвіночки. Це дзвіночки щастя. Їхній дзвін найприємніший.
– Ой, мені здається, я знаю, як вони дзвенять. А хочеш я намалюю тобі свої дзвіночки Душі? – радісно сказала Малятко.
– Звичайно, – відповіла, посміхаючись, Бабуся.
І в їхніх душах переливами задзвеніли дзвіночки щастя.
2019 ©Вікторія Назаревич