Коли живеш божевільним життям, кожна хвилина на рахунку. Постійно відчуваєш, що маєш звіритися зі списком, дивитись на екран, і кудись бігти. І як би ви не намагалися розподілити свій час і увагу, і скільки різних завдань не намагалася вирішити — у вас все одно не вистачає часу, щоб все встигнути .
Таке було моє життя протягом двох божевільних років. Мої думки та вчинки контролювали електронні повідомлення, ринг-тони, та заповнений повністю розклад. І хоча всіма фібрами душі я хотіла знайти час для всіх справ у моєму перевантаженому плані, мені це ніяк не виходило.
А шість років тому на мене зійшло благословення в особі спокійної, безтурботної, зупинись-і-понюхай-троянду дитину.
* Коли мені потрібно було йти, вона починала шукати блискучу корону в моїй сумці.
* Коли мені потрібно було бути десь п’ять хвилин тому, вона вимагала пристебнути її іграшкову тварину до сидіння автомобіля.
* Коли мені потрібно було швидко перекусити в Subway, вона раптом зупинялася говорити з літньою жінкою, схожою на її бабусю.
* Коли в мене було тридцять хвилин, щоб добігти кудись, вона просила мене зупинити коляску, щоб приголубити кожного собаку, повз який ми проходили.
* Коли мій день був повністю розписаний, починаючи з 6-ї ранку, вона просила мене розбити яйця і дуже повільно і обережно починала розмішувати їх у мисці.
Ця безтурботна дитина була для вічно поспішає мене справжнім подарунком. Але тоді я цього не розуміла. Коли ти живеш божевільним життям, твоє бачення світу стає вузькоспрямованим — ти бачиш тільки те, що йде на порядку денному. І все, чому не можна було поставити галочку в розкладі, було марною тратою часу.
Щоразу, коли моя дитина змушувала мене відійти від розкладу, у мене була відмовка: ” У нас немає на це часу “. Отже, два слова, які я найчастіше говорила моїй маленькій любительці життя були: ” Давай, швидше “.
Я розпочинала свої пропозиції з них. Давай швидше, ми запізнюємося .
І закінчувала речення ними. Ми всі пропустимо, якщо ти не поспішаєш .
Я починала свій день із них. Поспішайте і їж свій сніданок. Поспішай і одягайся.
Я закінчувала свій день ними. Швидше почисти зуби. Швидше лягай у ліжко.
І хоча слова « швидше » і « квапся », мало чи зовсім ніяк не впливали на швидкість моєї дитини, я все одно їх говорила. Навіть частіше, ніж слова ” я люблю тебе “.
Щоправда, очі коле, але правда лікує… і допомагає мені стати такою мамою, якою я хочу бути.
Але одного разу все змінилося. Ми забрали мою старшу дочку з дитячого садка, приїхали додому та виходили з машини. Це відбувалося не так швидко, як хотілося б моїй старшій, і вона сказала своїй маленькій сестрі: « Яка ж ти повільна! ». І, коли вона схрестила руки на грудях і з досадою зітхнула, я побачила в ній себе — і це було несамовите видовище.
Я постійно тиснула, підштовхувала і поспішала маленьку дитину, яка просто хотіла насолоджуватися життям.
У мене розплющились очі. І я раптом ясно побачила, яку шкоду моє квапливе існування завдає обом моїм дітям.
Мій голос тремтів, я подивилася в очі своїй дитині і сказала: «Мені так шкода, що я змушувала тебе весь час поспішати. Мені подобається, що ти нікуди не поспішаєш, і я хочу бути такою самою, як ти».
Обидві дочки здивовано глянули на мене, і обличчя молодшої засяяло схваленням та розумінням.
” Я обіцяю бути більш терплячою “, – сказала я і обійняла свою кучеряву малечу, яка сяяла від несподіваної обіцянки своєї мами.
Прибрати з мого лексикону слово «поспішний» було досить легко. Набагато важче було набратися терпіння, щоб чекати на мою неквапливу дитину. Щоб допомогти нам обом, я почала давати їй трохи більше часу на збори, коли нам доводилося кудись їхати. Але іноді, незважаючи на це, ми все одно запізнювалися. Тоді, я вмовила себе, що запізнюватимуся, тільки ці кілька років, поки вона ще мала.
Коли ми з дочкою гуляли чи ходили до магазину, я дозволяла їй задавати темп. І коли вона зупинялася, щоб помилуватися чимось, я виганяла думки про мої плани з голови і просто спостерігала за нею. Я помічала вирази її обличчя, яких раніше ніколи бачила. Я вивчала ямочки на її руках і те, як її очі, примружувалися під час посмішки. Я бачила, як інші люди відгукуються, коли вона зупиняється, щоб поговорити з ними. Я дивилася, як вона вивчає цікавих комашок та красиві квіти. Вона була споглядачем, і я зрозуміла, що споглядачі у нашому божевільному світі – це рідкісні та дивовижні подарунки. Моя дочка була подарунком для моєї сум’ятої душі.
Обіцянку пригальмувати я дала майже три роки тому. І досі мені доводиться докладати неабияких зусиль для того, щоб жити в уповільненому темпі, не відволікатися на щоденну суєту і звертати увагу на те, що дійсно важливо. На щастя, моя молодша дочка постійно нагадує мені про це.
Якось під час відпустки ми з нею поїхали велосипедами за морозивом. Купивши фруктовий лід, моя дочка присіла за столик біля намету, захоплено милуючись крижаною вежею, яку тримала в руці. Раптом на її обличчі з’явився занепокоєння: « Я маю поспішати, мамо? »
Я мало не заплакала. Можливо, шрами минулого квапливого життя ніколи не зникнуть повністю, з сумом подумала я.
І поки моя дитина дивилася на мене, намагаючись зрозуміти, чи потрібно їй зараз поспішати, я зрозуміла, що я зараз маю вибір. Я могла б сидіти і сумувати, думаючи про те, скільки разів у житті я підганяла її… або я могла б відсвяткувати той факт, що сьогодні намагаюся робити інакше.
Я вирішила жити сьогоденням.
«Не треба поспішати. Тільки не поспішай», – Сказала я м’яко. Її обличчя миттєво посвітліло, і плічка розслабилися.
І так ми сиділи пліч-о-пліч, говорячи про те, про що говорять граючі на-гавайській-гітарі-6-річні-діти. Були навіть моменти, коли ми сиділи мовчки, просто посміхалися один до одного, милуючись околицями та звуками навколо нас.
Я думала, що моя дитина збиралася з’їсти все до останньої краплі, але коли вона дісталася майже до кінця, вона простягла мені ложку повну кристалів льоду та солодкого соку. ” Я зберегла останню ложку для тебе, мамо “, – сказала моя дочка з гордістю.
Коли я дозволила крижинкам доброти вгамувати мою спрагу, я зрозуміла, що я щойно уклала угоду всього життя.
Я дала моїй дитині трохи часу… і натомість, вона віддала мені свою останню ложку і нагадала, що смак стає солодшим, і кохання приходить частіше, коли перестаєш так мчати по життю.
І тепер, будь то …
… поїдання фруктового льоду;
…збирання кольорів;
…пристібування ременя безпеки;
…розбивання яєць;
…пошук морських черепашок;
…розгляд сонечок;
…або просто прогулянка…
Я не говоритиму: « У нас немає на це часу! ». Тому що, по суті, це означає: « Ми не маємо часу на те, щоб Жити ».
Зупинитися і насолодитися простими радощами повсякденного життя — це означає жити по-справжньому !
Автор: Rachel Macy Stafford