Був тихий надвечірок… бабуся знову взялась за своє улюблене плетіння. Малеча гралась поруч і вдивлялась, як та приборкувала нитку, а неслухняний клубочок, ніби веселий м’яч пригав по підлозі. І тут вона раптом запитала:
-А чому він любить?
-Хто? Здивовано поцікавилась бабуся.
– Ну як хто ? Сусідський пес. Цей дідусь вже ледь ходить, а пес любить його… старого та хворого, радіє та ласкається, коли той приходить, аж нам тут чути.
-Послухай, люба дитинко, це ми люди призвичаялись бачити лише те, що зовні і часто відвертаємо свій погляд і увагу від того, що нам не подобається, іноді приховуємо те ,що відчуваємо насправді… А тварини… їм байдуже як хто виглядає, вони бачать людей по-особливому… дивлячись серцем… Так, хто добрий і чуйний до них, вони відповідають любов‘ю, а якщо люблять, то всією своєю душею, а ні то стережись…
– Правда ж не соромно проявляти щирі почуття до тих, хто не такий, як цей кульгавий дідусь, хоч він інакший ? Розгублено прошептала малеча…
– Любити – це дуже добре моя рідненька. І малеча сіла радісно малювати сусідське цуценя, яке весело грало на малюнку дівчинки бубусиним клубочком.
Автор Вікторія Назаревич 2018 ©